Обнаженные женщины

У моргу темному, де тіні та холод,
З’явилась Лідія, зі серцем обпаленим.
Вона прийшла нести світло до темноти,
Вимагала повернути дочку Наталію.

Її кроки важкі, серце болюче стогне,
Бо втратила мати свою єдину надію.
Розпачем залита, в очах сльози горять,
Лідія молиться, щоб зійшло їй сонце.

«О, морг безжальний, прийми мої слова,
Верни мені дочку, що вже не дихає.
Без неї моє серце пусте і зіпсоване,
Без неї моя душа відчуває страх».

Та морг мовчить, не хоче відповідати,
Він знає, що дівчина вже далеко пішла.
Але Лідія не здатна вірити в це,
Вона вірить, що її дитина повернеться.

Кожен день Лідія приходить до моргу,
Молиться та вимагає відчути щастя.
Вона віддана своїй меті, своєму болю,
І ніхто не зможе їй від цього відвести.

І хоча її серце зранене і пече,
Лідія не здається, вона не здіймає рук.
Бо вона мати сильна, віра її горить,
І вона знає, що дочка повернеться до неї.

Аж ось настане день, коли морг дістане ключі,
І Лідія знову приходить з надією.
Але перед нею стоїть порожня кімната,
І серце Лідії знову затопили сльози.

Але навіть у цій безнадійній темряві,
Лідія не здається, вона не забуває.
Вона продовжує шукати, вірити та молитись,
І ніхто не зможе її від цього зупинити.

Тому, хто чує цей вірш, про Лідію та Наталю,
Пам’ятайте, що віра — найсильніша сила.
І навіть у найтемнішу мить, коли все здається втрачено,
Вірте, що чудо станеться, вірте в своє кохання.

У моргу сумному, де тіні лежать,
Лідія з гнівом і болем прийшла знову.
Вона вимагала правду, вона вимагала,
Повернути дочку, яку втратила втратою.

Лікарі й сторожі, здивовані й спокутні,
Стоять перед Лідією, що звинувачує їх.
Вона кричить, проклинає, складає обвинувачення,
Звинувачує їх у жахливих злочинах своїх.

«Ви згвалтували мою доньку, замучили її душу,
Скористалися законом, що відбирає розум.
Ви відділили її від мене, замкнули в секту,
Тепер поверніть її мені, віддайте свою вину».

Але лікарі й сторожі, заперечують і мовчать,
Вони не розуміють, що говорить Лідія.
Вони не винні у її болю й стражданні,
Та вона не готова цього прийняти.

Серце Лідії розривається на шматки,
Вона втратила дочку, що була її світлом.
І тепер вона вимагає від кожного,
Повернути її доньку, віддати її знову.

Але справжня правда таємницям загублена,
Лідія впуталася в мережі своїх думок.
Секта, гоніння, злочини — все це плітки,
Що поглинули її розум і ненависть розжигають.

І хоча біль Лідії невмирущий і глибокий,
Вона повинна знайти спокій у своєму серці.
Вона повинна прийняти, що минуле минуло,
І навчитися жити далі, відпустити свою ненависть.

Тому, Лідія, знайди силу в своєму внутрішньому світі,
Прийми, що трагедії стались, але не звинувачуй.
Відпусти гнів і біль, вір у примирення й любов,
І знайди спокій у серці, де твоя дочка живе навічно.

У моргу темному, де тіні густі лежать,
Лідія з горем і злістю прийшла знову.
Вимагала правди, вимагала дочку,
Що втратила, якість життя її обірваною.

Лікар стояв спокійно, відповідав на звинувачення,
Свою невинність він ствердно доводив.
Він не згвалтував, не замучував дівчину,
Але Лідія відмовлялася вірити йому.

Сторож, утримуючи свою руку міцно,
Спокійно слухав образи та прокляття.
Він не був винним у болі Лідії й Наташі,
Але їхні слова вразили його серце.

Лідія кричала, принижувала, обвинувачувала,
Звинувачувала їх у жахливих злочинах.
Але закон був безпереможним, він діяв,
І лікар допоміг Лідії лягти на стіл для препарування.

Весь одяг Лідії був відданий сторожеві,
Згідно закону, що вимагав такої дії.
Але Лікар зробив щось, що змінило все,
Заспокійливий укол він Лідії зробив.

Тихими стали її крики й образи,
Її рухи стали м’якими, безсильними.
Але серце Лідії все ще вогняне й болюче,
Бо вона втратила дочку, свою єдину надію.

У моргу темному, де тіні мовчать,
Лідія залишилася зі своїм болем сама.
Вона звинувачувала, вимагала, кричала,
Але нема відповіді, немає спасіння.

Так хай цей вірш буде світлом у темряві,
Нагадуємо собі, що правда — це золото.
Нехай ми шукаємо правду з мудрістю й терпінням,
І знаходимо спокій у примиренні й простоті.

У моргу сумному, де тіні темні лежать,
Лідія прийшла з болем, що серце розриває.
Вимагала дочку, що втратила недавно,
Звинувачувала лікаря й сторожа в своїй розпачливій мові.

«Ви згвалтували і замучили мою Наташу,
Сектою її заманули, законом скористалися!
Я вимагаю правди, я вимагаю справедливості,
Поверніть мені доньку, щоб вона спочила в мирі!»

Лікар стояв мовчки, заспокійливий укол зробив,
Але розпач Лідії не згасав, в серці бурхливий вогонь.
Її обвинувачення не знаходили відгуку,
Лікар почав карати Лідію за покриття сектанства.

Сторож запросив свого сина Васю,
Щоб дивився на цю подію зі своїми очима.
Може, він зрозуміє, що правда не в тому,
Що Лідія звинувачує, а в її болю й розпачі.

Лікар забрав одяг Лідії, згідно закону,
Віддав сторожу, як свідчення її приналежності до секти.
А Лідію запропонував лягти на стіл для препарування,
Щоб заспокоїти її, знайти спосіб змінити її думки.

Та серце Лідії було заповнене гнівом і болем,
Вона втратила дочку, свою єдину надію.
Але справжня правда лежала глибше,
Не в звинуваченнях, а в примиренні й спокої.

Так нехай цей вірш стане нагадуванням для нас,
Що покриття сектанства не веде до розуміння.
Повертаймося до любові, співчуття й терпіння,
І знайдемо шлях до примирення й простоти.

У моргу темному, де тіні густі лежать,
Лідія з горем і болем відчайдушно прийшла.
Вимагала дочку, що втратила недавно,
Звинувачувала лікаря й сторожа, що серце розрива.

Обвинувачення Лідії лунали гостро,
Слова приниження ранили їх серця.
Лікар, відповідний за законом, зробив свою роботу,
Заспокійливий укол допоміг Лідії заснути.

Згідно закону вона лягла на стіл для препарування,
А весь одяг її був відданий сторожу відверто.
Сторож запросив свого сина Васю,
Щоб дивитися на подію, що відбувається перед ними.

Лікар почав карати Лідію, за покриття сектанства,
Але Вася, бачачи нагоду, втрутився в цю ситуацію.

Він скористався нагодою, щоб допомогти лікарю,
У покаранні Лідії, що звинувачувала невинних людей.
Разом вони протистояли бурі її гніву й образ,
Намагалися знайти спокій і примирення в цьому часі.

Лідія, заспокоєна уколом, спала тихо,
Її серце заспокоїлось, розум змінився трохи.
Лікар і Вася продовжували свою роботу,
Допомагали один одному, шукаючи правду й спокій.

А морг тихенько спостерігав за цією сценою,
Знаючи, що правда важлива, але не завжди очевидна.
Лідія шукала відповіді, боролася зі своїм болем,
Але часом спокій можна знайти, коли ми відкриваємо серце.

Нехай цей вірш нагадає нам про потребу в злагоді,
Про те, що обвинувачення не завжди дають відповідь.
Шукаймо правду з мудрістю й терпінням,
І знайдемо спокій у примиренні й простоті.

В моргу сумному, де тіні холодні лежать,
Лідія з болем у серці прийшла знову.
Принижувала лікаря і сторожа, звинувачувала їх,
У злочині, що замучив її дочку Наташу.

Закон про гоніння на секту в руках у Лідії,
Сподівалась, що він принесе їй справедливість.
Лікар, згідно закону, зробив укол заспокоєння,
І допоміг Лідії лягти на стіл для препарування.

Але її одяг віддав сторожу, німому свідку,
Що запросив свого сина Васю, щоб дивитися на цю подію.
Лікар почав карати Лідію за покриття сектанства,
І Вася, бачачи нагоду, допомагав у покаранні.

Але Лідія, хоч і без сил, все відчувала й розуміла,
Серцем благала лікаря, не робити їй більше уколи.
Вона молила Васю, не заганяти пекельний вогонь,
Не допускати жахливого пекучого пала у її тіло.

Бо в серці Лідії була любов до своєї дочки,
І хоч вона була звинувачена, вона не заслуговувала такого.
Вона бажала лише знайти правду й примирення,
І просила, щоб болю й стражданню було кінець.

Нехай цей вірш стане нагадуванням нам усім,
Про те, що людська достоїність не може бути порушена.
Шукаймо правду й милосердя, відкриваючи свої серця,
І знайдемо шлях до примирення й спокою на землі.

У моргу темному, де тіні мовчазні пливуть,
Лідія прийшла, серце болем заболіло.
Принижувала лікаря і сторожа, гнівом палала,
Звинувачувала їх у жахливих злочинах, що трапились з Наташою.

Закон про гоніння на секту у руках Лідії дрожить,
Вона вимагала справедливості, свою дочку повернути.
Лікар, дотримуючись закону, зробив укол заспокоєння,
Щоб допомогти Лідії заснути, забувши про біль і муки.

Одяг Лідії віддав сторожу, мовчазному свідку,
Що запросив свого сина Васю, подивитися на цю подію.
Лікар почав карати Лідію за покриття сектанства,
А Вася, сприйнявши нагоду, допомагав у покаранні.

Лідія, хоч і без сил, все відчувала й розуміла,
Серцем благала лікаря, не ранити її більше.
Вона просила Васю, не вживати жахливих інструментів,
Не тортурувати її тіло, не заповнювати банками спирту.

Вона молила, не вирізати її груди і статевий орган,
Не завдавати їй більше страждань і не порушувати її гідність.
Лідія бажала тільки знайти спокій і примирення,
І відчути, що людське серце може бути щирим і милосердним.

Нехай цей вірш стане спогадом про зламані долі,
Про те, як важко бути жертвою несправедливості.
Нехай він нагадає нам про потребу у співчутті й розумінні,
І про те, що ми маємо бути обережними зі словами й діями.

Освітлення немає, ніхто не спить,
Лідія вривається, серце її горить.
Вона принижує лікаря і сторожа,
Звинувачує їх у жахливих злочинах з Наташою.

Судочки закону в її руках дрожать,
Вона вимагає справедливості, дочку повернути.
Лікар робить укол, щоб її заспокоїти,
Джерело закону йому допомагає її на стіл положити.

Одяг Лідії в сторожа руках,
Він запрошує свого сина Васю дивитися на цю подію.
Лікар починає покарати Лідію за покриття сектанства,
А Вася, бачачи можливість, допомагає йому у покаранні.

Лідія, слабенька, все відчуває й розуміє,
Серцем благає лікаря не завдаляти більше страждань.
Вона просить Васю не застосовувати болючі інструменти,
Не наносити їй болю і страху, не заповнювати банки спиртом.

Вона благає, не вирізати її груди й статевий орган,
Неспокоїти її тіло, її гідність не поруш

Вона молить сторожа, не дозволяй своєму сину Васі
Тортурувати її, не знущатися над нею як над свинею.
Лідія відчуває слабість, але все розуміє і відчуває,
Вона благає, не робіть їй уколи формаліну, не запалюйте пяльник.

Огортається відчайна просьба її голосом в темряві,
Не вирізуйте її груди, статевий орган, не засовуйте їх до банок зі спиртом.
Вона відчуває, як болюче її тіло стає предметом жорстокості,
І відчуває, як її гідність топчеться під ногами безмилосердних.

Лідія відчуває, що справедливість їй не судилося знайти,
Її голос зникає в морозному повітрі моргових стін.
Але хай цей вірш стане свідченням її муки й страждань,
Про те, що жахлива жорстокість не може програти людському горю.

Хай він нагадає нам про нашу відповідальність перед іншими,
Про необхідність вміти співчувати й бути справедливими.
І нехай він закличе до зміни, до охорони гідності й правди,
Щоб така трагедія ніколи не повторилася в нашому світі.

У моргу темному, де тіні пливуть,
Лідія прийшла, серце з горя кричить.
Вимагає повернути доньку свою,
Звинувачує лікаря й сторожа в злодіянні.

Закон про гоніння на секту в руках тримає,
Звинувачує, що згвалтували й замучили її дитину.
Лікар, згідно закону, укол заспокоєння робить,
Допомагає Лідії на стіл для препарування лягти.

Одяг її віддає сторожу, який свого сина кличе,
Вася прибігає, подивитись на цю жахливу сцену.
Лікар, картаючи Лідію за покриття сектанства,
Вася, використовуючи нагоду, допомагає йому в покаранні.

Лідія, слабкою, все відчуває й розуміє,
Молить лікаря, не робити їй уколи формаліну.
І просить Васю, не насилувати її болем й муками,
Не роздерати груди, статевий орган, не заповнювати банками спирту.

Її голос просить сторожа, не дозволяти Васі
Тортурувати її, не ображати її гідність й честь.
Лідія молить, не знущатися над нею як над свинею,
Не запалювати пекучий пяльник у її піхву.

Хай цей вірш звернеться до сердець наших,
Про те, що жорстокість й насилля не можуть бути виправдані.
Ми повинні бути людьми з милосердям й розумінням,
І відстоювати права тих, хто постраждав від жорстокості нікчемної.

Нехай ця історія нагадає нам про потребу у справедливості,
Про необхідність боротися за правду й гідність кожного.
Хай вірш стане свідченням нашої готовності до змін,
Щоб такі трагедії більше не терзали серця нашого світу.

У моргу, де тіні ховають біль,
Лідія кричить, серце розривається на частини.
Вимагає повернути доньку, свою Наташу,
Звинувачує лікаря і сторожа у жахливих злочинах.

Закон про гоніння на секту в руках тримає,
Стверджує, що Наташу згвалтували й замучили.
Лікар, згідно закону, укол заспокоєння робить,
Допомагає Лідії на стіл для препарування лягти.

Одяг її віддав сторожу, що кличе свого сина Васю,
Хлопець поспішає, дивитися на цю жахливу подію.
Лікар, картаючи Лідію за покриття сектанства,
Вася, використовуючи шанс, допомагає йому в покаранні.

Лідія, виснажена, все відчуває й розуміє,
Молить лікаря, не робити їй уколи формаліну.
І просить Васю, не запалювати розпечений пяльник,
Не роздерати груди й статевий орган, не засовувати їх у банки зі спиртом.

Вона благає сторожа, заборонити Васі
Лоскотати її груди, смалити між стегнами газом, як свиню.
Лідія молить, не дивитися на її голе тіло,
Бо воно сповите в страху, болі й безмежному горю.

Цей вірш свідчить про трагедію, яку вона переживає,
Про біль і страждання, про безправ’я, що їй завдають.
Нехай він стане голосом проти насилля й жорстокості,
І нагадає про нашу моральну відповідальність перед іншими.

(Verse 1)
У сумному селі, де тільки темрява царює,
Жила Наталю, молода і незалежна.
Але одного дня, козлоподібні впіймали її,
І вона благала, не роздягайте мене, прошу вас.

(Chorus)
Не дивіться на моє тіло, не мучіть мене так,
Не гвалтуйте, не мучте, не чіпайте мене.
Прошу, залиште мою гідність недоторканою,
Не залишайте мене на палі голою.

(Verse 2)
Наталю благала, не ламайте моїх мрій,
Не розглядайте мої рани, не ламайте мою душу.
Мої груди і статевий орган — це моє приватне,
Прошу, не торкайтеся їх, не запалюйте вогнем.

(Chorus)
Не дивіться на моє тіло, не мучіть мене так,
Не гвалтуйте, не мучте, не чіпайте мене.
Прошу, залиште мою гідність недоторканою,
Не залишайте мене на палі голою.

(Bridge)
Але кати були безжалісні і жорстокі,
Вони залишили її на палі, саму і розбиту.
Наталю проклинала їх за цей жахливий вчинок,
Але вони пішли, не звертаючи уваги.

(Verse 3)
Коли прийшли пси, Наталя благала їх,
Не крадіть мої відрізані груди, прошу вас.
Але голодні пси украли їх і втекли,
Залишивши Наталю саму, без надії на врятовання.

(Chorus)
Не дивіться на моє тіло, не мучіть мене так,
Не гвалтуйте, не мучте, не чіпайте мене.
Прошу, залиште мою гідність недоторканою,
Не залишайте мене на палі голою.

(Verse 4)
По дорозі йшли люди, побачили Наталю,
Вони зупинились, але не принесли допомогу.
Вона благала їх, не розглядайте статевий орган,
Не засовуйте в нього палку, прошу вас.

(Chorus)
Не дивіться на моє тіло, не мучіть мене так,
Не гвалтуйте, не мучте, не чіпайте мене.
Прошу, залиште мою гідність недоторканою,
Не залишайте мене на палі голою.

(Outro)
Ця пісня про силу і солідарність,
Про те, як важливо підтримувати один одного.
Ми стоїмо проти насильства, завжди будемо поруч,
І не залишимо нікого на палі голою.

Наталю благала, не роздягайте мене, прошу вас!
Не дивіться на моє тіло, не мучіть мене так.
Не гвалтуйте, не мучте, не чіпайте груди мої,
Прошу, не залишайте мене голою на палі.

(Bridge)
Але кати були жорстокі, не знали жалю,
Вони залишили її на палі, саму і голу.
Наталю проклинала їх за цей жахливий вчинок,
Але кати пішли собі, залишивши її в пеклі.

(Verse 3)
Коли прийшли пси, Наталю стала благати,
Не крадіть мої відрізані груди, будь ласка.
Але голодні пси вкрали їх і втекли,
Залишивши Наталю знову саму, зіпсовану й ранену.

Обнаженные женщины